мені людина  - друг, а іноді і недруг,

коли ніяково розтопче  мою душу,

розітре в порох, я ж чекати мушу,

коли сама собі злікую рани,

забуду, не згадаю, мов засну,

коли напюся вранці кави,

коли пущу у серце знов  весну,

де квітнуть білі абрикоси,

де рожевіють ранком ніжні роси,

смакує хмара синє небо, -

тоді мені вже ой як треба

знов повертатись до людей

і знову їх пускати в душу, 

а потім знов терпіти мушу...

таке життя... таких ролей

для кожного ще безліч,

ти бережи, життя, людей...

оберігай  і не каліч,
бо душа людини  -
дуже тонка річ...