І вочевидь, таке контрастне небо,

Де відчуваєш глибінь синяви,

І спокою хотіти більш не треба -

До того неба ніби линеш ти,

У високость небесного склепіння,

До сонця, ближч до хмар та мрій,

До того дивовижного творіння,

Щоб ніби заново віддати спокій свій..

Хіба не диво сталося зі мною,

Хіба не раптом зупинилася на мить,

Щоб зрозуміть: у світі вже нема покою,

На місці вже ніщо й ніколи не стоїть...

Вода біжить в нестримному потоці,

А небо в хмарах, в хмарах небо тоне...

Гілля штрикає небо, ніби голкою,

А небо від того штрикання стогне

Поранене, але таке бездонне,

І в синяві контрастно - монотонне,

Мене притягує магнітом неба,

Як галку заворожує горіх,

В такі хвилини поспіху не треба, -

Думок усіх не зважити моїх!