до Місячника української писемності...

Коли пелюстку  квітки  ти випустиш із рук,

коли вона, підхоплена повітрям, полетить у безвість,

тоді на неї, мов нещадний чорний крук,

впаде людське презирство і людська злість,

коли ти випустиш  її із рук

і не затримаєш у теплоті долоні,

то чом ти є не той чорнющий крук, 

що слово  зміг відправити  в довічну безвість?

тоді мине якась коротка мить,

тоді мине якась лише  миттєвість - 

і станеш ти манкуртом диким вмить ,

манкуртом дивним, злим і нетямущим,

що слово рідне не вберіг,

що слово рідне відпустив у безвість...

а та  пелюстка квітки  - твоя  мова,

яку ти наче так навмисне розтоптав,

безчесним вчинком їй життя зірвав,

із сонцеквітки - дивомови,

ти не бажав із слів намистечко зібрати,

щоб потім дітям рідним дарувати

довічний спадок - слово рідне,

що завжди квітне і не квітне,

лиш ти , лише один, лиш тільки ти 

повинен рідне слово одягти 

у найпрекраснішії шати, 

щоб більше нашу рідну мову

 ніколи і нікому 

в ганебне рабство вже не віддавати...