Цей листопад прощається із нами.

встелив всю землю килимами,

зірвав вже листя із дерев,

спинив дерев осінній рев , -

затихла осінь, ніби причаїлась,

сонно сивими туманами прикрилась,

чекає щось від завтрашнього дня,

призупинила хід свого коня...

Той дивний білогривий кінь 

ступав туди, куди йому  було не лінь:

і в сад. де груші пали рясно,

і в поле, що ясніло ясно

і в темну й невідому синь,

що обзивалася луною,

щеміла сумом і лунала дзвоном,

що не вгавав і не вщухав,

тим гулом дзвін коня лякав,

той білогривий дивний кінь-

ще теплий  вересневий день,

 погідливий жовтневий ранок,

похмурий вечір листопаду,

він йшов повільно, день за днем,

ну а тепер щось зупинився,

завмер і ніби причаївся,

чекає щось від завтрашнього дня..

дарую вам цього коня, 

беріть його у спогади свої, 

адже цю осінь вже ніхто не вЕрне,

вона минула й відійшла,

махнула на прощання нам рукою

і побрела в минуле чорним полем -

повівши  і свого коня...

Все буде добре у житті моєму:

здійснЯться мрії, збудуться надії,

я подарую погляду твоєму

найкращі миті щастя, - і зрадію:

життя - прекрасне, сонце - у синім видноколі,

хіба ж не вдячні будемо  за миті долі?

Тополя  - в полі, берізка - під вікном,

хіба ж не сильні ми разОм?

Світанок...

Полудень...

Вже вечір за вікном... 

Життя біжить, вирує повінню,шумить,
за ним  не встигнути: помітить,
шо не бажаємо -
і змінить
події,. вчинки, нас самих,
тополю в полі, берізку за моїм  вікном...

Про щастя прошу розказати,

про радість прошу проспівати,

про мудрість - переповісти.

Порадьте, як на світі жити,

аби за кимось не тужити,

аби  печалям не радіти,

 аби смиренних не злостити,

аби,  аби,  самі  аби...

Ну а життя тим часом плине,

поволі так й невпинно гине,

щодня потоком стрімким лине

і не жаліє людей слабких..

Воно розбудить опівночі,

не дасть до ранку закрити очі

турботами й проблемами буття...

Коли ж тоді на світі жити,

щоб потім себе не жаліти

за втрачені колись моменти, 

за невідчуті сентименти, 

які дарує майбуття?

Даруй. даруй, моє життя,

оті хвилини щастя й суму,

оті секунди- мої думи,

я буду вдячною за все,

тому що маю все прожити,

відчути, перейти, сходити,

адже це - ти,  життя моє!

до Місячника української писемності...

Коли пелюстку  квітки  ти випустиш із рук,

коли вона, підхоплена повітрям, полетить у безвість,

тоді на неї, мов нещадний чорний крук,

впаде людське презирство і людська злість,

коли ти випустиш  її із рук

і не затримаєш у теплоті долоні,

то чом ти є не той чорнющий крук, 

що слово  зміг відправити  в довічну безвість?

тоді мине якась коротка мить,

тоді мине якась лише  миттєвість - 

і станеш ти манкуртом диким вмить ,

манкуртом дивним, злим і нетямущим,

що слово рідне не вберіг,

що слово рідне відпустив у безвість...

а та  пелюстка квітки  - твоя  мова,

яку ти наче так навмисне розтоптав,

безчесним вчинком їй життя зірвав,

із сонцеквітки - дивомови,

ти не бажав із слів намистечко зібрати,

щоб потім дітям рідним дарувати

довічний спадок - слово рідне,

що завжди квітне і не квітне,

лиш ти , лише один, лиш тільки ти 

повинен рідне слово одягти 

у найпрекраснішії шати, 

щоб більше нашу рідну мову

 ніколи і нікому 

в ганебне рабство вже не віддавати...

мені людина  - друг, а іноді і недруг,

коли ніяково розтопче  мою душу,

розітре в порох, я ж чекати мушу,

коли сама собі злікую рани,

забуду, не згадаю, мов засну,

коли напюся вранці кави,

коли пущу у серце знов  весну,

де квітнуть білі абрикоси,

де рожевіють ранком ніжні роси,

смакує хмара синє небо, -

тоді мені вже ой як треба

знов повертатись до людей

і знову їх пускати в душу, 

а потім знов терпіти мушу...

таке життя... таких ролей

для кожного ще безліч,

ти бережи, життя, людей...

оберігай  і не каліч,
бо душа людини  -
дуже тонка річ...

Листопад  тим  листям - падолистом

заяскравів - заіржавів,

пройшовся мовчки нашим містом,

заморосив - заморозИв,

і осінь ніби відступила,

сховала образ свій у шалі,

тим листом-ковдрою накрила,

завмерла  у своїй  печалі.

Дала нам час осмислити,

задуматись, зависнути,

продумати і спланувати,

заснути, щоб не рахувати

осінніх днів печаль нестримну,
а потім ранком раптово встати

і під вікном калину дивну

 д  у  ш  е  ю     в  і  д  ч  у  в  а  т и